Форум Православного Христианского чата

Тост Його Всесвятості Вселенского Патріарха Варфоломія I на офіційному бенкеті
у Його Високопреосвященства Володимира, Митрополита Київського (27 липня 2008 р.).



Ваші Блаженства!
Ваше Високопреосвященство, Високопреосвященніший Митрополите Київський і Галицький, улюблений брате і співслужителю Володимире!
Ваші Преосвященства!
Преподобні Браття!
Шановне і улюблене товариство!

Божественна Літургія, що її ми сьогодні відслужили разом з Їхніми Блаженствами, нашими улюбленими братами і Предстоятелями Автокефальних Церков, і Вашим Високопреосвященством, улюблений і шановний Митрополите Київський, та іншими улюбленими братами, святкуючи тисяча двадцятилітній ювілей масового хрещення киян, яке означає вхід українського народу та інших руських племен до Церкви Христа, досягла своєї кульмінації. Навколо священного жертовника, об’єднані в одне церковне тіло, не зважаючи на національні чи мовні відмінності, ми в одній думці і любові визнавали нашу одну віру і православну побожність, одноголосно проповідували нашу надію на одного Господа і Бога і причащались з однієї чаші одним хлібом життя і спасенною кров’ю лише одного Агнця Божого, який забирає гріхи світу. Слава Богу, Який дав нам це велике благословення.

Але наша радість ще далеко не закінчена: багато дорогих дітей Українського Православ’я, з багатьох причин, які на цей момент не можемо розглядати, не змогли взяти участі у спільному літургійному бенкеті та спільному і великому ювілеї, перебуваючи, так як воно не має бути, поза канонічною церковною структурою та ієрархією. Це дуже сумно, оскільки воно роздирає незшитий хітон Господа нашого, воно ділить Його містичне тіло і дає ворогам нашої віри підставу для насмішок над Церквою. Повторюю справедливі слова Святого Павла «Чи Христос може бути розділений?» (I Кор. 1:13). Цей поділ знищує Церкву, чиє ім’я служить для єдності та збору в одному місці. То ж ми чуємо, кожен своїми вухами, голос Бога, Який вимагає: «Збери Мені той народ, і вони слухатимуть слів Моїх» (Повтор. 4:10), і знову: «Піди на дороги і загороди, та й силуй прийти, щоб наповнився дім мій» (Лк. 14:23). Ми знаємо, що Ви, Високопреосвященніший Митрополите Київський Володимире, а також Ієрархи навколо Вас, маєте завжди нагострені вуха до волі і заповідей Господніх, ви горите любов’ю до даної Вам пастви, і трудитесь із запалом і страхом Божим, щоби ті діти, які сьогодні перебувають поза огорожею Святої Церкви, повернуться в лоно канонічної Православної Церкви України. Це стосується також і Його Блаженства та найулюбленішого і шанованого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II. На щастя, шановна українська держава і Високоповажний Президент України твердо бажають, щоби зникли всі руйнівні і розкольницькі тенденції, були ліквідовані всі схизми і щоби всі побожні православні віруючі України з’єднались в одне стадо згідно з Божою волею. Ми впевнені, що кожен, до кого звернені ці слова, буде робити все можливе для досягнення цієї святої і угодної Богові мети.

Високопреосвященніший улюблений брате Митрополите Київський, наше присутність тут, після люб’язного запрошення Його Блаженства, Патріарха Алексія і Високоповажного Президента Ющенка має значення братерської підтримки і бажання внеску, як святі канони вимагають від Матері-Церкви Константинополя, зусиль Вашого Високопреосвященства і всіх достойників Церкви, які мають той самий дух доброї віри і доброї волі, щоби незабаром в Україні настав «день, повний радості і насолоди», коли Богом дана мудрість пануватиме серед вірних. Ми прибули до Вашої чудової країни і до благословенного міста Києва, щоб радіти разом з Вами на цьому великому ювілеї та дарувати вам підтримку і любов нашого серця. Ми прибули, щоби від усієї душі побажати, аби Православ’я ще більше прославилося у Ваших поважних особах та шанованих і улюблених Богом працьовитих людях. Ми прибули, щоби отримати благословення Святого Рівноапостольного князя Володимира, іменем якого Ви гідно названі, і Святої Ольги, а також заступництво всіх Святих, яких Бог з приємністю дав Україні або через їхнє мучеництво, або через їхнє подвижництво чи через аскетизм, або через їхнє добре пастирство і їхнє безпомилкове дотримання святого вчення. Ми прибули також з метою увінчати ваш народ благословенням Церкви, яка мала честь тисяча двадцять років тому привести ваш народ до Христа, звістити йому Євангеліє, відродити його від води і Духа, окормити його Святими Таїнствами та зробити людей співгромадянами святих і спадкоємцями Царства Божого.

Від усієї душі дякую Вам за вашу любов, гостинність та за цей братерський бенкет. Ми благаємо Вас, щоби Ваші молитви захищали нас і Константинопольську Церкву та її дітей по всьому світу, які завжди є випробовувані. Ми піднімаємо цей келих за Ваше здоров’я, довголіття та за мир і стабільність у Святій Церкві в Україні. На многії літа, Високопреосвященніший і улюблений Брате!

Проповідь Його Всесвятості Вселенського Патріарха ВАРФОЛОМІЯ І під час Божественної Літургії на Володимирській гірці в Києві (27 липня 2008 р.).




Ваші Блаженства, дорогі Брати і Предстоятелі Помісних Церков,
Ваша Величносте, Президенте України,
Високопреосвященні Брати,
Преподобні священики і диякони,
Благословенні сини і доньки Церкви,
Дорогі діти України!

На голос архангельських сурм, що лунають з небес і за молитвам Святого Рівноапостольного князя Володимира зібрались ми ось тут в затінку його статуї, Преосвященні Предстоятелі Помісних Церков, святий хор ієрархів, представники держави, політичні, духовні та інтелектуальні лідери Богом береженої України, шановні гості зі всіх куточків землі, побожний український народ і ми, представники Константинопольської Церкви, щоб святкувати разом, в дусі і правді, тисяча двадцятилітній ювілей Хрещення Київської Русі в 988 році.

1020 років назад Константинополь, Царгород, відправив Митрополита Михаїла з великою кількістю ромейських, тобто візантійських місіонерів, щоб вести цей великий народ до Христа через святе Хрещення і святе Віровчення. Після хрещення Великого князя Володимира в Херсонесі і його одруження із візантійською царівною Анною Багрянородною, відбулось загальне хрещення правдолюбного українського народу, яке супроводжувалось чудесним знаменням, в річці Почайні, яка ось тут поруч протікає. Таким чином Почайна стала новим Йорданом Півночі, потоком благодаті переродження. Сьогодні та сама Константинопольська Церква, яка тоді принесла сюди світло віри, послала сюди Вселенського Патріарха разом з іншими побожними співслужителями цього святкування для сповнення обов’язку жертви похвали, приношення і подяки нашому Богові Спасителю, а також, щоб принести у своїй особі дітям Української Церкви любов, опіку, материнське благословення Церкви, її щире вітання. Від імені поважної нашої Матері, Святішої Великої Церкви Христової у Константинополі, ми вітаємо кожного з вас, найдорожчі браття і сестри та діти в Ісусі Христі, звертаючись до всіх вас «Радуйтесь!» «Мир братам і любов із вірою від Бога Отця й Господа Ісуса Христа!» (До Ефесян 6;23).

Зібравшись тут, на цьому історичному місці, за благовоління Святого Духа, ми можемо об’єднати наші душі, серця та уста в одне спільне і щире славослов’я Святішого Божого імені за всі чудесні та спасительні події, що мали місце тоді, і принести Йому, бо це наш обов’язок, божественну Євхаристію. Ми сповідуємо благовоління з вдячністю і голосно згадуємо добру справу, яку зробив Господь для цієї великої нації, підкреслюючи разом з Нестором Літописцем, ченцем Київської Лаври, що зберіг для нас опис всенародного хрещення, цей святий день просвітлення киян, коли «велика радість огорнула небеса і землю за ці незчисленні душі, які отримали спасіння». Слава Богу! Слава Отцю і Сину, і Святому Духу на віки вічні!

Це загальне хрещення у 988 році, мої дорогі, стало результатом довгих та клопітких зусиль Вселенської Патріархії, яка проводила євангелізацію Київської держави. Близько ста тридцяти років раніше (860), з такої самої ініціативи Вселенського Патріарха, Святого Фотія Великого було катехизовано та охрещено багато купців з Київської Русі в Церкві Святого Мамми, в передмісті Константинополя. Пізніше, він направив місіонерів на чолі з Архиєпископом, які розпочали катехизацію та хрещення. У своєму листі до інших Патріархів Сходу Фотій радісно писав: «І в них запалала така жадоба віри і ревність, що вони прийняли Єпископа і з великою ретельністю виконують християнські обряди» (PG 102, 736–737). Та з багатьох причин ці зусилля не принесли великих плодів. Але ця місія залишилась у пам’яті і киян, і візантійців. Коли княгиня Ольга приїхала до Царгороду, вона прийняла Святу Тайну Хрещення, і двері для євангелізації Київської Русі та сусідніх руських князівств були знову відчинені. Отже, ми дійшли до 988 року Божого, коли внук княгині Ольги прийняв хрещення у Херсонесі, а разом з ним хрестились і ті люди, що прагнули Світла і спасіння. Ця велика подія була підготовлена і підтримана Константинопольською Церквою так, щоб численні місіонери на чолі з Митрополитом Михаїлом мали всі необхідні засоби, як матеріальні, так і духовні, аби світло Євангелія якомога швидше поширювалось, не тільки в межах Великого князівства Київського, але і в інших землях від Чорного до Балтійського моря. З Божої волі та Божого благословення плоди цього всенародного хрещення були щедрими в суспільній і духовній сферах та особистому житті охрещених, оскільки через хрещення вони прилучились не тільки до Православного священного досвіду і духовного життя, але також і до всієї Візантійської будівлі, яка склала максимально гармонійний синтез між християнською духовністю і величною культурною спадщиною, далекою від всякої дискримінації чи то етнічної, расової чи мовної.

Київська Митрополія була відразу утворена Константинопольською Церквою-Матір’ю, а через якийсь час був споруджений і прекрасний собор Святої Софії Київської, що його назвали так само, як і найбільшу святиню Вселенського Православ’я – собор у Царгороді. Софія Київська стала адміністративним центром та осередком зусиль переродження у Христі для всіх слов’ян Руської землі. Перший Митрополит, що був з вашого народу, Іларіон мав рацію, коли в 1051 році сказав: "Тоді почав морок ідольський від нас одходити, і слово євангельське землю нашу осіяло. Капища рушилися, і церкви ставилися, ідоли крушилися, ікони святих з’являлися, біси розбігалися, хрест городи освячував. Пастухи словесних овець Христових, єпископи, стали перед святим вівтарем, жертву безкровну возносячи. Священики і диякони і всі клирошани прикрасили і пишнотою наповнили святі церкви. Апостольська труба і євангельський грім над всіми городами пролунали. Мужі і жони, і малі і великі наповнили святі церкви". Справді, дорогі браття і діти, це змінила Господня правиця!

Щедрі плоди цього загального хрещення були результатом не тільки безкорисної праці візантійських місіонерів, їх важкої та багатогранної місії тут чи опіки Матері Церкви, щоб ця місія мала успіх, але й підтримки князівської влади, яка всіма силами сприяли утвердженню плодів Хрещення на благотворний зв’язок з іншими народами та націями. Отож, через наполегливу співпрацю державних та духовних провідників прагнення віри та бажання охреститися стало все більше виявлятися в новому духовному житті у Христі, що постійно живиться життєдайними Тілом та Кров’ю нашого Бога. Це – Євхаристія, яка запевнює і скріплює єдність всіх членів Церкви нашого Господа і Бога Ісуса Христа.

Хрещення, через яке ми стаємо учасниками Христових страждань і Воскресіння, «одної крові і одного тіла» з Ним, згідно зі Святим Павлом, є головним чином Таїнством єдності в тілі Церкви, і це підтверджується загальною участю в єдиній Божественній Літургії, в єдиній Чаші Життя. Великий прихильник візантійської місії, Вселенський Патріарх Святий Миколай Містик, (901–907 і 912–925) говорить про цю об’єднуючу силу Святого Хрещення, коли звертається до болгарського царя Симеона, щоб запобігти кривавому конфлікту між християнами: через хрещення «ми єдине тіло у вірі, і ми маємо єдиного Главу Христа, і ми є членами одні одних, і тому не можуть одні члени повставати на інших» (PG, 111, 77).

Тому єдність у Христі як для місцевих жителів, так і для всього церковного тіла Ойкумени (Œcumene) не допускає розділення чи конфліктів, тому що, як говорить Апостол Павло: «ми всі одним Духом охрещені в тіло одне… І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член пошанований, то всі члени з ним тішаться. І ви тіло Христове, а зосібна ви члени!» (I до Коринтян. 12:13, 26–27). Будь-яке розділення церковного тіла ображає його Божественного Главу і розтрачує дари Святого Духа, Який не діє в тих, то спричинює розділення і хто байдужий до Нього. Тому Вселенський Патріарх і нагадував цареві болгар про непорушність духовної спорідненості, яка об’єднує всіх християн: «Бог, який полюбив світ і повернув до Себе Його власне творіння через Хрест і смерть Свого Сина, дозволив нам бути просвіченими світлом Його знання, розбивши таким чином стіну ворожості, і запросив нас на торжество Його слави, приєднуючись до ромеїв у любові й вірі; ворожнечу замиривши, брязкіт зброї припинивши, і розділення закінчивши любов’ю і єдністю та підтримкою одне одного» (PG 111, 61-64).

У цьому сенсі сьогоднішнє величне святкування 1020-ліття хрещення Київської Русі, яке досягло своєї вершини у Літургії, є, з одного боку, пригадуванням (anamnesis) незчисленних Божих дарів великій українській нації, які стали результатом хрещення, а з іншого, як вимушене запрошення (prosklesis), до якомога швидшого подолання поділу церковного тіла, який був наслідком складності нашого часу, є підтвердженням нашого спільного хрещення через зібрання всіх в одному місці «в єдиному смиренні», як говорить Святий Ігнатій Богоносець (ΒΕΠΕΣ 2, ΙΙ 28), через одностайне наближення і участь у спільному зібранні біля життєдайного Євхаристійного вівтаря Божого. Константинопольська Церква-Мати страждає разом з найдорожчою донькою – Українською Церквою через небезпечні розділення її церковного тіла і переживає так, ніби це було її тіло. Сподівається на швидке і повне досягнення любої Богові єдності. В той же час вона звертається до всіх учасників тривалого церковного протистояння вважати своїм власним обов’язком в – ім’я Господа Бога! – діяти щиро, роблячи все можливе для досягнення миру і єдності, щоб зло не загартувалося часом, не погіршились очевидні наслідки духовної і соціальної згоди українського народу.

Ми, Патріархи і Предстоятелі Помісних Церков, і через нас вся Православна Церква, зібрані сьогодні навколо Вівтаря Господнього, розділяємо радість 1020- літнього ювілею Хрещення побожного українського народу, яке відкрило дорогу для євангелізації всіх слов’янських князівств Східної Європи. Наша радість є великою, оскільки це велике Таїнство з нами розділяє та святкує Його Блаженство Патріарх Московський і всієї Русі, наш улюблений брат і співслужитель Алексій II. З одного боку, його присутність підкреслює благу силу, яку хрещення має для всіх нас, а з іншого, його власний досвід важких часів виражає жертвенну боротьбу, яка необхідна для постійного підтвердження Божественних Дарів, які випливають із хрещення на всіх вірних. Його боротьба в обороні Божественних Дарів хрещення під час вкрай ворожих та недоброзичливих обставин атеїзму є всім відома та записана у пам’яті всіх російських мучеників. Його боротьба задля нашого святого братерства є свідоцтвом і гордістю для всіх нас. У його поважній особі як брата-співслужителя ми вшановуємо всю Святу Церкву Росії, тому що від цього пам’ятного співслужіння велика радість огортає небеса і землю на славу Триєдиного Бога і Його Святої Церкви. Матірна Церква знає і визнає це все, і тому вона засвідчила це в знак пошани до нашого любого брата і співслужителя Патріарха Алексія.

Сказавши це з глибини нашого серця, ми щиро благословляємо Україну, землю Святих, її поважне керівництво, її Христолюбивих людей, висловлюючи від їх імені прохання та прохання про заступництво у Богородиці, Святих Рівноапостольних Володимира і Ольги та всіх Святих. «А на кінець, браття, радійте, удосконалюйтесь, тіштеся, будьте однодумні, майте мир, і Бог любови та миру буде з вами!» (II до Коринтян 13;11).

Промова
Його Всесвятості
Вселенського Патріарха ВАРФОЛОМІЯ Іна офіційному прийомі у внутрішньому дворику Собору Святої Софії (Липень 26, 2008)



Під захистом крил Архангела Михаїла, покровителя Києва, молитвами Рівноапостольних Володимира і Ольги, ми знаходимось перед давньою і величною Церквою Святої Софії, того святилища благочестя України, на місці, де, за традицією, відбувається відзначення всіх важливих та урочистих подій української нації. Ми знаходимось тут з нагоди офіційного прийому, який дає разом з Його Величністю, Президентом України паном Віктором ЮЩЕНКОМ, і наше Смирення, від імені Вселенського Патріархату – Церкви-Матері Київської Русі, щоб побачити і порадіти одне одному, оскільки ми святкуємо 1020-ліття найважливішої і радісної події в українській історії, а саме – друге народження народу через Святе Хрещення у Христі в 988 році.

Як ви всі знаєте, у Православній Церкві не існує загальноприйнятої традиції святкувати дні народження, оскільки вони свідчать нам та пригадують про наше народження у плоті і нашу мандрівку через світ, який лежить у гріху. Однак, ми святкуємо, і це є давня традиція, наші іменини, оскільки наше ім’я є пов’язане з нашим хрещенням, яке привело нас до народження в новому житті Христа, до нашої приналежності до Царства Божого, до нашого входження до спільноти святих і до нашого становлення здоровими і живими клітинами Вічного, Святого і Славного Божественного Тіла Господа Ісуса Христа, який сидить праворуч Отця на Небесах. Хрещення є нашим входженням у спасіння, і саме це входження кожен із нас святкує на свої іменини. Тому є цілком зрозумілим, чому український народ відзначає ювілей свого Хрещення. Він святкує свої іменини, бо тоді в Почайні, притоці Дніпра, він отримав нове ім’я, спасительне і вічне, найсвятіше і славне ім’я – Християни. Він отримав достойне ім’я, ім’я Христа, став вибраним народом слави і спасіння. Український народ став просвітленим дитям Церкви і братом у вірі зі всіма святими!

Тому давайте привітаємо один одного з цієї великою подією! Дивлячись на обличчя один одного, ми радіємо. Давні отці-аскети мали одне прислів’я: «Ти бачив лице твого брата? Тоді Ти бачив лице свого Бога». Тому дозвольте своєму братові глянути на лице Христа. Давайте привітаємо один одного в побожній любові і потиснемо руки в правді, в чистоті і щирості серця, щоб разом покласти початок новому, більш ревному церковному життю, об’єднаному навколо Євхаристії, без гріховних поділів і схизм, які псують ім’я та сутність Церкви, «говорячи правду в любові» один одному, щоб «щоб були ми правдомовні в любові, і в усьому зростали в Нього, а Він Голова, Христос» (Ефес. 4:15), і буде велика радість на небесах. Церква означає – єдність, і християнин є той, хто з’єднаний із Христом так само, як і з іншими, хто благочестиво визнає ім’я Христа і живе таїнственним та агапічним життям Його Церкви, як єдиного тіла, єдиної душі і єдиного серця. Таким чином ми матимемо молитви та благословення всіх святих українського народу, всіх святих Божих, і ми будемо відчувати гордість за всіх, хто любить Бога, а особливо за вашу святу Богом бережену Україну.

Дякуючи за вашу участь та присутність у цьому радісному дійстві, ми передаємо всім вам турботу та благословення Великої Константинопольської Церкви Христової, Вселенської Патріархії і нашого спільного заступника Святого Первозваного Апостола Андрія, і бажаємо вам особисто з глибини нашого серця, щоб 1020-літній ювілей Хрещення Русі святкувався всіма побожними дітьми Православної Церкви разом, зібрані в святому смиренні на чолі з єдиною ієрархією, під одним Святим Пастирем, біля єдиного вівтаря, в єдиному свідченні надії, на славу Божу і похвалі Великій українській Батьківщині. Амінь.

ВІТАННЯ Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія I на відкритті мистецької виставки в Українському Домі (26 липня 2008).



Вельмишановний Пане Президенте!
Ваші Блаженства і Високопреосвященніші Владики, браття!
Почесні гості!
Любі друзі!

З найщирішою радістю ми є присутніми на урочистому відкритті галереї портретів видатних діячів України, яке відбувається в контексті відзначення 1020-річчя з часу хрещення українського народу під керівництвом видатного святого – рівноапостольного Володимира.
Для християн, портрети відображують «образ Божий» в рамках людської істоти, і відповідно по визначенню характеризуються почуттям святості, не дивлячись на час, незрівнянно пов'язані з «стигмою гріха». Навіть біблійський вислів «всі люди визнають образ Божий» (Ps. 38.7), безперечно, відноситься не тільки до окремих людей, але й в цілому до народів та колективно до держав. Бо коли нації вирізняються образами своїх дітей, особливо тих, які досягли визнання в чесноті, мужності, мудрості, науці, сміливості, культурі, мистецтві, благородстві, прагненні до загального блага – і, зокрема, у святості та відновленні у собі початкової краси Божого образу і подоби – маємо уроки, щоби пізнати блискучі зразки життя для наслідування, благородні ідеали, щоби їх скопіювати, і тим легше забезпечити їх розвиток та спрямувати на добро.
За століття Богоугодна Україна народила багато дітей, які стали відомими своїм досвідом, нагромадженим різними шляхами впродовж усього свого життя, залишившись на сторінках історії своєї нації та Церкви, на їхню честь і славу. Сьогоднішнього вечора ми зворушені, побачивши портрети багатьох з цих людей в «Українському Домі», який в буквальному розумінні є «їх власний дім». Кожен портрет говорить багато про що, кожне зображення, за китайським прислів’ям, рівноцінне тисячі слів. Ми вітаємо майстерних художників, які створили ці портрети та увіковічили своїх великих предків за допомогою штрихів пензля, тим самим оцінюючи і захоплюючись їхнім талантом, який їм дав Бог, «Божественний Творець краси» (Премудрість Соломона 13.3). Одночасно ми вітаємо організаційний комітет цих пам’ятних святкувань, що подав прекрасну ідею провести відкриття цієї виставки у рамках святкових заходів. Крім того, ми вітаємо всіх тих, хто тим чи іншим чином долучився до організації і підтримав цю виставку.

На кінець, одночасно з виставкою цього вечора проходить презентація пам’ятних медалей і дивовижної серії поштових марок, які були випущені до цього свята. Поштові марки та медалі – безцінні історичні сувеніри, які є значним елементом для торжества, і тому ми ще раз від усієї душі вітаємо учасників, присутніх на виставці.

Пане Президенте, ми вітаємо Вас особисто від щирого серця, а також від імені всіх церковних провідників та присутніх братів-архипастирів. Бажаємо Вам всіляких благословінь і передаємо всі наші щирі молитви разом з молитвами великої святині Матері-Церкви Константинополя.

Cлово Його Всесвятості Вселенського патріярха Варфоломія Під час офіційного обіду
У посла Греції в Україні Вельмишановного пана Х. Деметріу ( 26 липня, 2008).




Вельмишановний пане посол,
Нам дуже приємно бути з вами сьогодні під час нашого офіційнго візиту в Україні для великих святкувань з нагоди 1020-ліття хрещення києвлян в 988 році за князювання святого рівноапостольного володимира.

Християнизація Руських племен на цій землі була результатом уважного піклування Великої Христової Констянопольської Церкви яке розпочалося за часів надхненного, розумного та пробачливого патріярха святителя Фотія Великого, який в Царгороді охрестив велику кількість купців Київської Русі і послав туди проповідників на чолі з єпископом, щоб просвітити народ. Але місіонерська діялність стане більш інтенсивною після обернення княгині Ольги.

Послідуюче за цим хрещення її онука Володимира стане рішаючим фактором для массового обернення язичного народу та його хрещення у річці Почайна, яка є руслом Дніпра, і разом з цим північним Йорданом. Увесь цей труд був результатом превосходної співпраці церковного провідництва Констянтинополя і державного провідництва Візантії. Священий дворець віддав Володимирові Княгиню Анну Багрянородну за жінку, а крім цього, все необхідне патріярхії для цієї важливої праці, з належною політичною, дипломатичною та фінансовою підтримкою. Таким чином була досягнена не тільки християнизація цього великого народу, але і його культурний розвиток за зразком побожної східньоримської імперії, що часто історики називають Візантією. Не зважаючи на проблеми які деколи виникали, кріпкі відносини та ціпкий звязок обєднали обидва народи завдяки спільній віри, богослужінню, духовності та світогляду, а також взаємним відношенням і торгівлі. Згодом греки будуть приїздить та заселяти Україну, зокрема територію Одеси, Херсону, Маріуполя та Криму. До сьогоднішнього дня, Українці вважають Вселенський патріархат за свою матір-Церкву, сподіваючись від неї конкретних ініціятив в подоланні існуючого церковного кризису і розділення, яке, якщо продовжиться, матиме болючі наслідки на суспільну єдність цієї країни. Але це справа для іншого часу...

Але в будь якому разі, вельмишановний пане посол, треба сказати, що ви живете в прекрасному місті, яке є найзеленішим в Європі, яке окружене сонмом великих святих, зокрема преподобних Києвопечерських, благословіння яких охороняє вас з висоти. Тим більше, ви живете на праволавній землі з стародавніми свідченнями милосердя і любові до грецького народу, який ви представляєте в цій країні, що полегшує вашу працю, але разом із цим робить вас більш відповідальним. Запевняємо вас в тому, що благословіння Матері Церкви, сердечні молитви Вселенського патріярха та всечесної патріаршої делегації пребувають завжди з вами для успішного виконання вашого служіння. Нехай Господь просвітить та зміцнить вас в Своїй премудрості для подальшого розвитку і зміцнення відносин між Грецією та Україною для загальної злагоди двох народів і прославлення спільної Православної Віри.

Вельмишановний пане посол, доповнюючи вищесказане, ми висловлюємо вам сердечну подяку за сьогоднішню зустріч, за вашу любов, за цей обід що ви щедро приготували для патріярха нашого народу та його окруження, в імя Богомбереженої Грецької держави та Христолюбивого Грецького народу. Просимо вас передати наші найкращі побажання вельмишановному президенту Грецької республіки та чесному Грецькому уряду. Наше апостольське і патріарше благословіння бесконечно вінчає їх та наш возлюблений грецький нарід.

Бажаючи всього найкращого всім присутнім, хочемо підняти бокали за здоровя і довголіття нашого дорогого посла та його возлюбленої сімї.

Подячна промова Його Святості Вселенського Патріарха Варфоломія І на врученні найвищої нагороди України 26 Липня, 2008.




Ваша величносте пане Президенте,

Для церковних єрархів, і ще більше для Патріархів, найвища відзнака і нагорода не може бути більшою ніж їхнє священство і хрест пастирського служіння. Але задля задоволення благочестя (набожності) Божого люду, який завжди бажає виразити свою синівську вдячність за провід у Христі, за духовне заступництво і опіку, за освячення і благословення, за підтримку і моральне зростання, все що вони отримують від єпископів і Патріархів, які представляють і символізують Христа, ми приймаємо відзнаку, як шану від лиця Вашої Величності і від імені всього благочестивого українського народу.

Приймаючи цю найвищу нагороду України, орден Ярослава Мудрого Першого Ступеня, ми перш за все щиро дякуємо Вашій Величності за цю нагороду. Ми вважаємо цю високу нагороду, не як пошанування нашої Скромності, а більше як вшанування Святого Вселенського Престолу і Трону мучеників Константинополя, від якого 1020 років назад, прийшло в цю країну, до великого народу України Світло Христового Євангелія, Благодать і Істина. Константинополь був духовною Матір’ю України і її народу, якій він дав народження «з Води і Духу». Матір-Церква турботливо підтримувала український народ не тільки під час перших кроків у Христовій вірі, але і в довгій тисячолітній подорожі у Христі, годувала життєдайним Хлібом Святих Тайн, зрошувала водою Євангельської правди, захищала від чисельних віроломних ворогів правди і Православ’я і успішно привила його в Тілі Воскреслого Христа, охороняючи таким чином для нього потенційне і актуальне вічне життя і спасіння.

Показуючи ваші найвищі досягнення, пам’ятаємо звичайно велику постать князя Ярослава Мудрого, який, mutatis mutandis, може бути названий вашим Юстиніаном. Мудрий провідник, який писав послання, кодифікував закони, обороняв державу, звільнив Західну Галичину, перемагав ворогів, розвивав зв’язки з країнами Західної Європи, будував величні фортеці і громадські будівлі і що більш важливо сотні церков, найбільш знаковою з яких є Візантійська Церква Святої Софії в Києві, храм який став святилищем Київської Русі, її набожності і в якому віруюче серце українського народу не перестає битись по сьогоднішній день. На кінець, всіма своїми силами і засобами він підтримував Православ’я, яке завжди житиме у вірі його послідовників. Ми також пам’ятаємо всю історію України, її проблеми, труднощі з якими стикався її народ, але також її успіхи і поступ, не тільки в вірі але й в соціальній, науковій, технічній, мистецькій сферах та в багатьох інших ділянках життя, якими ви маєте право гордитися. Ми пам’ятаємо українських святих, мучеників, ісповідників багатьох аскетів, які посвятили себе Господу і тим заклали основу вічної слави України. Ми пам’ятаємо вас, Ваша Величносте, і поважний уряд вашої країни, вашу любов і повагу до мучениці Константинопольської Матері-Церкви і до нас особисто. Ми пам’ятаємо про велику, славну українську націю і її Святу Церкву. Нашим основним обов’язком є молити Бога за вас.

Тому дякуємо від щирого серця та великою пошаною Вашій Величності, дорогий та поважний пане Президенте. Ми благословляємо Вас від щирого серця в ім’я Триєдиного Бога і бажаємо Вам довгих років життя, міцного здоров’я і сил з висоти, щоб Ви продовжували свою працю для країни та вашого народу ще багато років.

Звернення Його Всесвятості Патріарха Константинопольського Варфоломія І
до української нації (26 липня, 2008)




Благословенні діти Церкви, Христолюбивий народе України,

Ініціатива громадських, політичних, релігійних і духовних провідників великого народу України щодо проведення офіційного святкування тисяча двадцятої річниці твердого рішення Великого князя Володимира прийняти Християнську віру від Вселенського Патріархату як офіційну релігію для народу Київського держави і, відповідно, для всіх удільних руських князівств є не тільки зобов’язанням перед побожним народом України, але й є важливим для його майбутнього в час швидких і вирішальних змін у світі.

Ця ініціатива є зобов’язанням, оскільки всі великі нації повинні якнайревніше оберігати свою історичну пам'ять, особливо щодо подій, які міцно сформували справжню духовну ідентичність їхньої національної свідомості і меншою чи більшою мірою визначили їхній значний внесок у спільноту народів. Вона також є особливо важливою сьогодні, оскільки глибина історії великого народу є невичерпним джерелом сили і випромінюється на ближніх і далеких.

1.Вибір віри був з різних сторін вирішальним фактором для історичної долі всіх народів світу. З одного боку тому, що він наповняв та оживляв їхні специфічні особливості інтелектуальної ідентичності, а з іншого боку, тому що він, більшою чи меншою мірою, визначав суть їхньої національної свідомості. Це загальне і незаперечне твердження. Ці святкові події є чітким вираженням вдячності побожного українського народу Великому Князеві Володимиру за його особисту турботу і мудре рішення щодо вибору релігії для свого народу, як описано в літописі київського монаха Нестора (ХІ ст.).

Очевидно, що рішення Великого Київського князя вибрати для свого народу Християнську віру і просити у Вселенського Патріархату хрещення було зрілим плодом мудрої оцінки та знання всіх наслідків того рішення, що включало не тільки його особисті відчуття, але і його бачення щастя для свого народу. Так, він обрав Християнство, при тому Християнство Візантійської традиції, тому що, з одного боку, Київська Русь мала довгу офіційну історію політичних, економічних та духовних зв’язків з Константинополем ще з часу правління Вселенського Патріарха Фотія, а з іншого боку, тому що тим самим він приєднав свій народ до найбільш розвинутої цивілізації того часу.

У цьому сенсі Київський князь через хрещення киян місіонерами Вселенського Патріархату не лише встановив нерозривні духовні зв’язки побожного українського народу з Церквою-Матір’ю — ці зв’язки ще більше зміцнились через візантійську євангелізацію інших удільних Руських князівств — але й заклав нові перспективи їхнього ставлення до решти Християнського світу тепер вже як співучасника Візантійської духовної спадщини і православної традиції. Київ став адміністративним центром поширення Візантійської культурної спадщини на всі удільні Руські князівства, а Великий Київський князь був тим, хто активно підтримував цей процес.

Вселенський Патріархат не шкодував сил і жертв для цього багатовікового процесу євангелізації. На карту було поставлено не лише поширення, але й правильне застосування Візантійської духовної спадщини, що пронизувала всі аспекти громадського, церковного та інтелектуального життя удільних князівств та збагачувала освяченою православною традицією літургійний характер національної свідомості народу на основі духовного виміру хрещення, через яке всі світські інституції входять у єдність церковного тіла. На основі цього критерію православна традиція сформувала, з одного боку, особливий духовний зв'язок між Церквою і нацією, а з іншого боку, – загальноприйняті стосунки між Церквою і Державою, оскільки, як «розсіяння» народів у Старому Заповіті, так і Новозавітне «збирання» їх через хрещення визначило національну свідомість православних.

Так, православна традиція залишається вірною місії Церкви проповідувати «всім народам», не підпорядковуючи Її тим національним прагненням, котрі є чужими та суперечать характерові Церкви. З цієї причини Вона підпорядкувала духовне відношення між Церквою та національністю до національності абсолютного і канонічного критерію територіальності церковних юрисдикцій, а також усталеного порядку домовленостей Її відношення до Держави. В цьому сенсі Великий Константинопольський Собор (1872 р.) засудив будь-які своєвільні етнофілетичні та націоналістичні тенденції в Церкві як еклезіологічну єресь, оскільки вони заперечували б територіальний характер церковних юрисдикцій чи прийняту владу Держави щодо визначення стосунків між нею та Церквою. Нехтування цими двома критеріями не лише суперечить Православній традиції, але й вносить небезпечну плутанину в саму літургійну структуру Церкви.

Тому, очевидним є те, що Православна Церква не може толерувати жодних порушень чи змін цього ставлення до держави чи нації. Через те вона завжди заперечувала будь-якое загальноприйняте пристосування до критеріїв Її власного закону, навіть при тому, що вона, з душпастирських міркувань, прийняла принцип, за яким «церковні справи звичайно можуть змінюватися разом із змінами в політичному житті». Проте сучасна правнича культура державної ідеології поставила під сумнів чи навіть відкинула законну роль Церкви у структурі чи функціях сучасної держави. Проте їй не вдалося підважити традиційне духовне ставлення Церкви до національності, яке залишилося непорушним і скріпило витривалість зв’язку Церкви з суспільством, навіть у найбільш суворих суспільних умовах.

Джерелом цього духовного зв’язку Церкви з тілом віруючих (corpus fidelium) є хрещення, в якому відбувається духовне відродження людини і церковне тіло формується в межах тіла нації чи громади. Тому Церква чітко усвідомлює, що тіло Її членів складає громаду вірних так само, як Держава чітко усвідомлює, що вона складає спільноту громадян. Проте в розбудові і функціонуванні цих двох спільнот є конкретна відмінність, адже Держава народжується з її громадян, а Церква народжує Своїх членів у новому духовному відношенні, яке є іншим, але не відміняє правових стосунків між громадянами. Материнське ставлення Церкви до Своїх членів, ставлення, яке постійно підживлюється Святими Тайнами, пояснює історичну витривалість цього ставлення до національності, але не допускає жодних сумнівів щодо усталеної ролі держави визначати законний порядок співпраці між Церквою і Державою для користі як вірних, так і громадян, особливо, у випадку незагоєних церковних розділень.

2.Православна Церква є впорядкованою спільнотою автокефальних чи автономних Церков, яка в той же час чітко усвідомлює себе автентичною спадкоємницею Єдиної, Святої, Вселенської і Апостольської Церкви. Вона виконує свою духовну місію через скликання Вселенських чи Помісних Соборів згідно з канонічною традицією для збереження і підтвердження сопричастя Помісних Церков між собою та із Вселенським Патріархатом. Рішеннями Вселенських Соборів (канон 3 Другого, канони 9, 17 і 28 Четвертого та канон 36 Пятого-шостого Вселенських Соборів) і з огляду на багатовікову церковну практику Вселенському Патріархатові, як Першому Престолу у Православній Церкві було надано виняткову відповідальність і обов’язкову місію дбати про охорону віри в такому вигляді, як вона нам була передана, і дотримання канонічного порядку (taxis). Таким чином, він вже сімнадцять століть з належною розсудливістю служить в цій якості серед Помісних Православних Церков, завжди в межах канонічної традиції і завжди використовуючи синодальну систему, та, в той же час, Він прийняв на себе виняткову місію поширення Православної віри на всі народи Східної і Центральної Європи.

Тож важливо, що Вселенський Патріарх, хоч і мав можливість, ніколи не претендував на розширення Його канонічних повноважень, адже він ніколи не намагався відібрати ті виняткові повноваження від синодальної системи, хоч, знов таки, мав таку можливість. Оскільки гарант дотримання канонічності Сам не міг порушити канонічного порядку без шкоди для єдності Церкви. Навпаки, Вселенський Престол понад тисячоліття розглядав як відносні навіть канонічні кордони Його власної церковної юрисдикції заради надання необхідної підтримки для виживання проблемних патріарших престолів Олександрії, Антіохії і Єрусалиму, а також автокефальних архиєпархій Кипру, Охриди, Печу і Тирново.

Кращим прикладом служби Вселенського Патріархату в Православній Церкві в ущерб його власних прав на розвиток стосунків із значною серед дочірніх Церков – Українською Церквою, яка сім століть належала до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату, тобто від часу хрещення Великим Київським князем (988 р.) аж до її анексії до Російської держави за Петра І (1687). І справді, Церква-Мати, за відомих несприятливих обставинах, обмежила себе задля того, щоби з готовністю надати Українській Церкві всіляку церковну, духовну і матеріальну підтримку, орієнтуючись не тільки на повніше застосування духовної спадщини Візантії, але й на оборону її православної ідентичності від важкого політичного тиску поширювачів неправославного вчення, особливо в дуже важкі для побожного українського народу часи.

Таким чином, після анексування України Росією і під тиском Петра І, Вселенський Патріарх Діонісій IV розсудив, що за тогочасних обставин стало необхідним церковне підпорядкування Української Церкви Московському Патріархатові (1687 р.), щоб не примножувати бід побожного українського народу і щоб він був під православним політичним проводом – хоча українська ієрархія сильно і одностайно противилася цьому рішенню, рішенню, що дорівнювало нанесенню явної шкоди канонічним правам Церкви-Матері. В тому ж дусі, Церква-Мати погоджувалася з вимогою урядів новостворених держав православного населення на Балканському півострові щодо автокефалії Церков, які виходили з Її канонічної юрисдикції, а саме Грецької (1850), Сербської (1831), Болгарської (1945) та Албанської (1937), заради їхньої національної цілісності, хоча такі автокефалії спричинили різке звуження церковної юрисдикції Константинопольського Патріархату.

3.Тому Вселенський Патріархат, як, гарант єдності Православних Церков у вірі і канонічному порядку, завжди виконував свої зобов’язання настроюючи свої духовні антени на потреби православних і на особливі обставини кожного періоду, але завжди в усталених межах Православної традиції. Як Церква-Мати всіх православних, Вселенський Патріархат ніколи не ототожнював Себе з якоюсь певною православною нацією, а з готовністю підтримував історичні долі всіх православних націй, навіть, на за рахунок Своєї власної юрисдикційної чи іншої вигоди, завжди співпрацюючи на рівних умовах з громадянським і політичним проводом цих націй, наслідуючи яскравий приклад нашого Господа, Апостолів і великих Отців Церкви.

В цьому сенсі ми щиро прийняли почесне запрошення Його Величності, Президента України, Пана Віктора Ющенка взяти участь у святкових торжествах з нагоди тисяча двадцятої річниці Хрещення української нації Церквою-Матір’ю, оскільки, з одного боку, в цій багатогранній події святкується внесок Вселенського Патріархату у християнізацію європейців, а з іншого боку, оскільки ця подія підкреслює нові європейські перспективи української нації в час великих і швидких змін у світі. Церква-мати радіє разом з побожним українським народом, тому що це хрещення залишається невисихаючим джерелом сили, яка не лише підтримує його внутрішню, духовну єдність, але й застосовує його повною мірою у важливій сфері міжнародних відносин.

Тому громадянський, політичний, церковний і, в цілому, інтелектуальний провід українського народу має спільний обов’язок використати якнайширше в допустимих межах даний Богом дар хрещення не лише для невідкладного виправлення різної плутанини і травм історичного минулого, але й для відновлення об’єднуючої ролі, яку відігравала Православна Церква у свідомості Христолюбної української нації. Продовження цієї плутанини в етнофілетичних чи політичних цілях, невідповідних духовному характеру Церкви забрало б об’єднуючу силу хрещення і ще більше загострило б існуючий небезпечний поділ церковного тіла, поділ, що руйнує не лише духовну єдність, але й громадянську єдність українського народу і несе в собі очевидні проблемні наслідки для майбутнього України.

Церква-Мати має не тільки право, а й обов’язок підтримувати в межах усталеної Православної традиції будь-яку конструктивну і перспективну пропозицію, яка б якнайшвидше ліквідовувала небезпечні поділи в церковному тілі, «щоб зло не стало більшим» для Святої Церкви в Україні і Церкви взагалі. Різноманітні політичні і церковні труднощі, викликані існуючою плутаниною, є очевидними і відомі з довгого історичного минулого, але всім також відомо, що піклування про оборону і відновлення церковної єдності є нашим спільним обов’язком, що переважує будь-які політичні чи церковні цілі у відповідності до повчання божественного Засновника Церкви: «Щоб всі були одно» (Івана 17:21).

Побажання Його Всесвятості Патріарха Варфоломія під час офіційної вечері у
його Величності Президента України Віктора Ющенка 25 Липня, 2008.




Ваша Величносте, пане Президенте,
Ваші Блаженства, улюблені брати
Високопреосвященний Митрополите Київський Володимире,
Високопреосвященні владики,
Ваші Величності, Шановні Члени Організаційного Комітету зі Святкувань,
Любі друзі,

Є дуже доречним на цьому зібранні промовити з глибини нашого серця слова Псалмоспівця: «Оце яке добре та гарне яке, щоб жити братам однокупно!» (Псалом 132, 1).

Ми зібрались разом, любі брати у Христі, Предстоятелі та ієрархи Святих Православних Церков, державні та церковні провідники цієї великої та Богом береженої української нації, в духовній та святковій атмосфері, радіючи присутністю один одного і святкуючи 1020 річницю входження великого українського народу в Сопричастя Святих через Таїнство Хрещення.

Це справді великий ювілей і значний відрізок часу! «Народ, який в темряві ходить, Світло велике побачить, і над тими, хто сидить у краю тіні смерті, Світло засяє над ними!» (Ісая 9.1; Матвій 4.16): Світло істинне, Христос, Єдиний, хто має владу сказати: «Я Світло для світу» (Іван 8.12). Люди Київської Русі, української нації, були просвічені, отримали світло істинного знання і стали дітьми світла, «просвіченими дітьми Церкви». Цей народ охрестився і зодягнувся у Христа (до Галатів 3.27), став органічним членом вічно живого і пресвятого Боголюдського Тіла Христа, приніс примножений плід освячення у Христі. Подарував Церкві безліч Святих: мучеників, отців, подвижників, сповідників, ієрархів, учителів, які зростали в дусі благочестя. Тому це святкування є справді великим і велика похвала і привітання людям, які працювали над його організацією.

Є правдою, дорогі друзі, що ворог нашого спасіння був і залишається заздрісним та намагається перешкодити славним ділам Церкви у всьому світі. І Україна не стала винятком. У цій країні, той, хто ненавидить всяке добро, посіяв зерна розділення та розбрату, знаючи що це не руйнує саме ім’я Церкви, але знищує її з середини. Однак, ми не повинні дозволяти цьому ворогу досягати своєї руйнівної мети. Всі присутні тут пильні Пастирі людей, разом з іншими церковними лідерами світу і особливо з Константинопольською Церквою Матір’ю, від якої Україна прийняла просвітлення, євангелізацію, освячення та хрещення, від якої Церква в Україні прийняла церковну ієрархію, зобов’язані зі страхом Божим брати на себе – і ми безперечно візьмемо – відповідальність. Разом з керівництвом держави та урядом ми повинні покласти кінець розділенням і розколам, які ненависні Богу і які розривають цільний хітон Христовий, ранять Його Боголюдське Тіло, вдруге розпинають Христа, виганяють Утішителя, а також вносять розбрат в суспільне життя України. Ми не маємо ніякого страху, оскільки місце боягузів це: «в озері, що горить огнем та сіркою, а це друга смерть!» (Об’явлення 21. Замість страху ми маємо відвагу в Силі Божій та святе бажання працювати тут і по всьому світу, для спасіння пастирів та їх пастви.

Ваша Величносте, пане Президенте, сьогодні перед вечірнею ми освятили нові дзвони Святої Софії, а увійшовши до цієї історичної та величної церкви, ми освятили нові Царські ворота Святого Вівтаря. Ми маємо надію та молимось за те, щоб ці освячені дзвони вже у найближчому часі голосно несли радісну звістку про повне примирення ВСІХ дітей Святої Церкви в Україні, а освячені ворота широко відкрились, щоби вмістити усіх людей, які об’єднані щирою любов’ю, приступають до Святої Євхаристії, як учасники Божественних Таїнств, щоб вони могли з єдністю у вірі (Св. Ігнатій, Лист до Ефесян) єдиним серцем та єдиними устами приносити безкровну жертву Єдиному Богові, «за мир і спокій в усьому світі та за єдність всіх Божих Церков, за спасіння і освячення» Христолюбивого і достойного українського народу.

Пане Президенте, з глибини серця і від імені всіх тут присутніх, ми висловлюємо подяку Вашій Величності за тепле прийняття, любов та благородну гостинність, а також за цю прекрасну вечерю. Це похвала за Вашу заповзятість та синівське приємне Богові бажання бачити всіх благочестивих православних християн України об’єднаними у міцному духовному союзі для слави Божої. Ми запевняємо Вас, що зробимо все можливе, з побожною обережністю, належною мудрістю і в силі Святого Духа, щоб це стало реальністю. Ми також запевняємо Вас, що молитви всіх ієрархів, які тут присутні, так само, як і нашої Смиренності, завжди супроводжуватимуть Вас у виконанні Ваших високих обов’язків, як вірного сина Церкви. Щоб не забирати надто багато Вашого часу, ми підіймаємо цей тост за Ваше здоров’я та на довгі роки життя, Пане Президенте, а також за добробут та поступ любого нам побожного українського народу. Многая літа!

Cлово Його Всесвятості Вселенського патріярха Варфоломія Під час офіційного обіду
У посла Турції в Україні Вельмишановного пана Erdoğan İşcan ( 25 липня, 2008).



Вельмишановний пане посол,

Кожний раз коли ми перебуваємо закардоном, наша зустріч з дипломатичними представниками нашої країни є не лише обовязком, але і особливою приємністю. Так зокрема, коли її видатні дипломати виділяються такими здібностями та світлою карєрою як ви.
Формально, відвідуючи посольство Турції, ми віддаємо належну честь нашій державі, щоб представники країни, яка нас приймає, відчули добрі бажання Турції до кожного із її громадян, незважаючи на релігійні та інші відокремлення, та віддали Турції належну оцінку, політичну підтримку, та дипломатичну допомогу кожен раз, коли це буде необхідно.

Пане посол, плани Турції в європейському та міжнародному розвитку не такі малі, щоб їми можна було нехтувати. Геополітичне положення нашої країни, її унікальна природня красота, та чудовий клімат; її багаточисленне населення та динамізм нашого народу, величезне культурне насліддя двох імперій, багата духовна традиція двох монотеїстичних релігій, та багато інших елементів, ставлять Турцію на значному та особливо важному місці глобальної сцени.

Присутність у Фанарському районі кафедри Матері Церкви всіх православних християн розташованих по всій Європі, а також в Азії, Америці та Океанії , звертає увагу сотень мільйонів християн з усіх кінців світу на Турцію. Багато із них відвідують Фанар щоденно як паломники, шукаючи старинні корені свого духовного походження та як туристи і цінителі прогресу, сучасності та інших досягнень турецького народу. Незважаючи на труднощі які є скрізьприсутніми, Вселенський патріярхат та Ми особисто, разом з ієрархами та служителями наших установ, ВСІ МИ є законопослушними громадянами, які систематично виступають і підтримують все добре, прекрасне та чудове нашої країни. Ми незрушно підтримуємо європейську інтеграцію, тому що маємо кріпку віру в те, що Турція належить до європейської сімї і може їй принести багато користі, а одночастно з цим може багато чого запозичити для свого подальшого розвитку. Незважаючи на різні затруднення які зявилися, ми щіро віримо в те, що всі перепони будуть подолані, та що незабаром настане день 29 – численої Європи, яка включатиме Хорватію та Турцію як свої нові члени.

Вельмишановний пане посол, вам випала велика честь представляти Турцію у могутній сусідній Українській державі, яка відзначається видатною духовною спадщиною, православною християнською традицією, яку вона успадкувала з нашого Града та патріярхату 1020 років тому назад. Саме тому ми прибули сюди з Турції для святкування цієї події разом з іншими державними, політичними та релігійними представниками, на офіційне запрошення Української держави та Церкви. Україна має прекрасний нарід, який був тяжко випробований на протязі багатьох років і який відчуває себе в тісному звязку з нами та Вселенським Патріярхатом, який він вважає за свою духовну матір. Ми молимо Бога, за ваше добре здоровя та посимо Його дарувати вам надхнення та силу представляти в цій країні інтереси нашоі великої держави в найбільш продуктивним, конструктивним та успішним способом, для розвитку дружніх відносин між Турцією та Україною на благо двох народів.

Пане посол, виражаючи вам нашу вдячність за цю дружню та достойну зустріч, за чудовий обід та теплу атмосферу, запевнюючи вас в глибоцій увазі до вашої возлюбленої особи, яку сердечно запрошуємо відвідати наш Патріярхат у Фанарі при найближчій поїздці до Стамбулу, з намірами віддата вам честь та любов, ми просимо підняти бокали за здоровя і довголіття вельмишановного президента Турецької республіки пана Abdullah Gül, та за добробут і розвиток всього турецького народу.

Промова Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія I після прибуття до Київського аеропорту (25 липня, 2008 року).




Вельмишановний пане Президенте України!
Брати і діти у Христі, Господі нашому!

З дуже великою радістю ми приїхали сьогодні на три дні до славної України та її прекрасної столиці, зеленого міста міста Києва.

Ми прибули разом з нашим поважним супроводом як носії благословення Святої і Великої Христової Матері-Церкви, Церкви до її улюблених дітей, яким вона дала народження у Христі тисяча двадцять років тому.

Ми прибули як паломники і шанувальники вічної слави України.

Ми прийшли, щоби побачити Дніпро, ваш власний Йордан, у притоці якого – Почайні – ваші предки були охрещені.

Ми прибули просити благословення у Святого Володимира та інших численних святих, аскетів і сповідників вашої держави, та вшанувати пам’ять тих, які стали мучениками під час тяжких літ атеїстичного режиму. Ми прийшли, щоби схилити свої голови перед трагічними жертвами Голодомору.

Ми прибули, щоби помолитися разом з вами за об’єднання всіх православних громадян України в одній Церкві, Церкві вашого народу, Церкві в вашої держави.
Ми прибули як ангели спокою, проповідники єдності та утвердження миру.
Прославляючи Бога, Подателя всякого добра, ми дякуємо Високоповажному Президенту Вікторові Ющенку за Його миле і благодійне запрошення, а також Його Блаженству та Святішому Патріархові Олексієві II, співслужіння з яким ми радісно чекаєм.

Ми щиро дякуємо Їх Величностям Високоповажному Голові Парламенту, Прем’єр-міністрові і міністрам Її Кабінету, іншим органам влади держави, послам Туреччини, Греції та інших держав, які зустрічають нас з такою честю, що свідчить про повагу до Вселенського Патріархату, інституції, сімнадцять століть служіння, життя та історії ми з гідністю та благословенням репрезентуємо.

Дорогі українці!

Ми радіємо, що маємо можливість глянути на ваші обличчя. Ми молимося, щоби Господь охороняв вас і дарував вам процвітання і спокій у вашій державі. Ми дякуємо вам за щиру зустріч, зустріч, яка властива дітям щодо їхнього батька. Ми благословляємо Вас від нашого серця, від себе та від імені Церкви Константинополя, Церкви, яка стала вашою Матір’ю десять століть тому і залишилась до сьогодні та назавжди вашою Матір’ю. Мати піклується вами, любить вас, радіє вашою радістю і сумує вашим смутком.
Брати і діти! Христос є посеред нас за молитвами Святого Володимира. Мир всім!

Бог благословить!